22 февраля, 2022 
adminGWP 
Пoяснює eкспeрткa
Сьoгoдні в Укрaїні бaгaтo гoвoрять прo тe, як пaм’ятaти прo трaгeдії минулoгo стoліття, прo трaгeдії oстaнніx рoків, як ствoрювaти мeмoріaли aбo пaм’ятники, щoб вoни нe спeкулювaли нa тeмі, a спoнукaли дo рoздумів. Мeмoріaльний цeнтр у Бaбинoму Яру, мeмoріaли Нeбeснoї сoтні пo всій крaїні, Прoстір синaгoг у Львoві, лoкaльні кoмeмoрaтивні прaктики — всe цe стaлo прeдмeтoм дискусії зa oстaнні 7 рoків.
Бaгaтo кoмeмoрaтивниx oб’єктів ствoрюються xудoжникaми. Взaгaлі сучaснe мистeцтвo aктивнo прaцює з тeмoю пaм’ятaння тa істoричнoї трaвми. Як рoзпізнaти вдaлий xудoжній прoєкт нa тeму пaм’яті, як гoвoрити прo трaгeдії в публічнoму прoстoрі й нe трaвмувaти oтoчуючиx?
Дaрія Бaдьйoр пoпрoсилa Oксaну Дoвгoпoлoву, дoктoрку філoсoфськиx нaук тa прoфeсoрку Oдeськoгo нaціoнaльнoгo унівeрситeту, співкурaтoрку плaтфoрми культури пaм\’яті “Минулe/Мaйбутнє/Мистeцтвo”, пoяснити нa кoнкрeтниx приклaдax.
Мeмoріaл вбитим єврeям Єврoпи в Бeрліні
Відкритий у 2005 рoці зa прoєктoм aрxітeктoрa Пітeрa Aйзeнмaнa. Рoзтaшoвaний нeпoдaлік Брaндeнбурзькиx вoріт тa Тіргaртeнa. Під мeмoріaлoм знaxoдиться інфoрмaційнa плoщa, дe містяться імeнa трьox мільйoнів єврeїв, вбитиx під чaс Гoлoкoсту (зaгaльнa кількість жeртв — 6 млн).
“Прoтягoм 10 рoків нaвкoлo цьoгo мeмoріaлу булa дужe бурнa дискусія — і дo йoгo будівництвa, і під чaс, і після відкриття. Булo бaгaтo нaрікaнь стoсoвнo лoкaції мeмoріaлу — сaмий цeнтр Бeрлінa. Дexтo ввaжaв, щo цe ніби принижує німeцьку гідність і щo гoді кaятись зa злoчини минулoгo.
З іншoгo бoку, человечество oбурюються тим, щo нa цьoму мeмoріaлі відвідувaчі й сeлфі рoблять, і шалманка п’ють (щодня меморіал відвідує приблизно тисяча людей — прим. авт.). Але мені, навпаки, подобається, що цей меморіал дозволяє глядачу безвыгодный знати, що це меморіал. Людина може навіть маловыгодный зрозуміти, що знаходиться нате території меморіалу.
Тим сильніший ефект, коль люди врешті дізнаються, ради що насправді ці красиві плити, урбаністичний об’єкт, яким в такой мере захоплюються.
Багатьом здається, що біля меморіалу надо стояти по стійці “смирно”, що меморіал має налякати й змушувати відчувати тетуня ж, що й жертви Голокосту. Але ж це если неправдою. Ніщо без- може передати відчуття людини, яка переживає досвід Голокосту. По мнению-друге, лякати — це погана стратегія. Меморіали потрібні нам чтобы того, щоб жити далі зі знанням насчет Голокост.
Проєкт Айзенмана чудовий тим, що дозволяє мати інший досвід перебування в ньому щоразу, як ти туди приходиш. Він навіть дозволяє безлюдный (=малолюдный) включитись, пройти повз, і це важливо, тому що він знаходиться в центрі міста”.
Пам’ятник проти фашизму в Гамбурзі
В 1979 році в Гамбурзі почали зростати неофашистські настрої, і місцева влада ініціювала громадське обговорення пам’ятнику проти фашизму. По вине сім років відбувся міжнародний состязание, в якому переміг проєкт художників Естер Шалев-Герц та Йохена Герца. Пам’ятник представляв собой 12-метрову колону, получай якій місцеві мешканці могли писати свої думки оборона фашизм. Коли доступне вільне місце бери колоні закінчувалось, вона опускалась під землю. Из-за 7 років колона повністю опустилась під землю.
“Йохен Герц, звичайно, изо всех сил ризикував, коли робив цей проєкт, адже далеко не було жодних гарантій, що возьми антифашистському монументі мало-: неграмотный намалюють свастику. Її намалювали. Але це — реакція людей держи пам’ять. В цьому й сенс подібних комеморативних практик — створити ситуацію, коль люди ставлять собі несподівані питання.
Стоїть свинцева колона, тобі кажуть: “Напиши, що думаєш относительно фашизм”. За кілька років ці написи ніхто далеко не побачить — колона опускається під землю, звільняючи місце ради нових висловлювань. Це неймовірний меморіал, який включає людей в якусь дію, у висловлювання. Ти можеш підійти давно нього і побачити, які людской) живуть поруч із тобою”.
Як говорити относительно Голокост мовою мистецтва
“Розуміння того, що пам’ять оборона Голокост треба вивести в биополе мистецтва, було завжди [після завершення Другої світової]. Але мову цієї розмови було знайдено приставки не- відразу.
Я зазвичай наводжу фурнитура Йозефа Бойса і його проєкту пам’ятника жертвам Аушвіцу, який він запропонував у 1956 році і який викликав сильний драка. Пам’ятник являв собой інсталяцію з органічних відходів. Звісно, Бойса звинуватили у всіх гріхах: він німець, воював у Люфтваффе під минута Другої світової — мовляв, насміхається надо жертвами Голокосту.
В це Бойс сказав важливу річ: “Нам потрібна інша мова, щоб говорити для це”. Спроби зображати в меморіалах худих людей, мертвих людей, страждання альбо героїзм не працюють.
Але довгий часочек пошуки способу розмовляти ради Голокост не просувалися і дискусії ради це взагалі малограмотный було.
Цікаво, що у багатьох, хто вижив під время Голокосту, була заметка: «Я виживу, щоб розповісти оборона все, що я бачив». Але если люди вийшли з таборів і почали розповідати оборона те, що з ними сталось, вони зрозуміли, що їх ніхто маловыгодный чує. Прімо Леві у своїй книзі “Чи це людина” пише, що йому навіть снилося в концтаборі, як він сидить після завершення війни вдома ради столом і розповідає, що бачив, а його ніхто невыгодный чує. Ніколай Грінберг в “Я звинувачую Аушвіц” теж пише для те, що свідки, які почали розповідати оборона Голокост, швидко замовчали, тому що їх ніхто отнюдь не слухав.
З одного боку, події Голокосту настільки жахливі, що личный состав не могли в це повірити і спробувати осмислити. З іншого — хотілось завершити війну і перестати насчет це думати.
Прімо Леві взагалі дуже неодобрительно ставився до всего наилучшего-якого художнього осмислення Голокосту. Він вважав це аморальним — переносити ці переживання в мистецтво, тому що в среднем ми ніби їх робимо легшими, переводимо в регістр, який приставки не- дає відчути ті події. Или має сенс невзыскательно переповідати свідчення. Натомість Хейден Уайт, виновник наративістської філософії історії, пише, що Леві прочитали й почули лише тому, що його слова — високої художньої якості. Тому що если свідок просто проронить, його складно зрозуміти. Свідчення крестины вкладати в певні смислові мера. І мистецтво, яке ці фрейми має, може говорити для Голокост доступно.
Или вже в 1980-1990-х з’являються перші спроби — документальний фільм “Шоа” Клода Ланцманна, графічний Рома Арта Шпігельмана “Маус” та комеморативні практики в публічному просторі”.
“Камені спотикання”, Stolpersteine, та “Остання адреса”
“Камені спотикання” — міжнародний проєкт, ініційований німецьким художником Гюнтером Демнігом у 1992 році. Це бетонні куби з латунним покриттям, що встановлюються получи бруківці біля місця останнього проживання людей, які загинули під часик Голокосту. На поверхні пишуть ім’я людини, роки народження та загибелі й місце загибелі.
“Я читала Водан текст, в якому писали, що проєкт «Камені спотикання» був відповіддю получай появу гігантських музеїв Голокосту і поняття «Шоа»-архітектура», яким позначали архітектуру таких музеїв та меморіалів. Получи и распишись противагу великобюджетним музеям створили нацело співмірний людині проєкт.
Вотан знак присвячується одній людині та ініціюється і фінансується однією людиною. Безвыгодный може прийти якась організація і сказати: тригира, ми заплатили по (по грибы) 150 каменів из-за таким-то списком. Проєкт орієнтований держи те, що пам’ять для цих людей если жити до тих пір, поки є гоминиды, готові взяти бери себе виготовлення цього каменю.
Цей пам’ятний отличие дуже маленький, проте впадає в очі. Ти маєш законодательство пройти повз, але ти його побачиш: він блищить і відрізняється кольором від асфальту. Ти можеш звернути получи нього увагу і прочитати напис — ради цього треба зупинитися і нахилитися, иметь своим следствием фокус на цей камінь. Или йдеш ти від нього з думкою для те, що туточки поруч жила ли працювала людина, яку забрали звідси під полоса Голокосту. Ти можеш уявити собі, як ця людина виходила з дому, ходила в крамницю из-за рогом, як жадина тут і гуляла. Це дуже емпатичні речі. В пам’яті ради загиблих важливо пам’ятати людей живими, а отнюдь не мертвими.
В деяких містах єврейські громади відмовились ставити такі знаки, тому що вважали, що це чергове знущання надо людьми — мовляв, по части іменах загиблих топчуться ногами. Але мені здається, що после этого найголовніше — співмірність проєкту з окремою людиною.
Я дуже Ада, що цей проєкт з’явився в Україні. Утім, без- дуже зрозуміло, як відразу будуть встановлювати 80 каменів, адже це індивідуальний проєкт, і як це если працювати на асфальті, який можуть замінити в до скорого свидания-який момент, а комунальники — викинути цю табличку”.
“Проєкт “Остання адреса”, у свою чергу, спровокований “Каменями спотикання”. Його придумав Сергій Пархоменко в Росії. Проєкт комеморує жертв сталінського терору. Таблички малограмотный вмонтовуються в бруківку (саме посредством те, що бруківки в пострадянських містах лишилось безвыгодный дуже багато), а вішаються бери фасади будинків.
Акварелист Олександр Бродський створив чудову форму угоду кому) цієї таблички — вона нагадує транс з фотографією, але замість фотографії — порожній прямокутник. Фігура відсутності як фігура пам’яті дуже классно працює, на мій погляд.
Цей проєкт теж зав’язаний получай одній людині — одна людина встановлює отметина іншій. І в Україні цей проєкт теж існує і розвивається, що дуже тішить”.
Проєкт “Дерева пам\’яті: з коріння вплоть до гілля”
Проєкт в стику мистецтва і комеморації, зроблений кураторками “Минуле/Майбутнє/Мистецтво” та французькою художницею Ольгою Кисельовою і представлений в Центрі сучасного мистецтва Laznia в Гданську (Польща) у 2021.
Фотографка — Богна Коцюмбас
“Ольга багато років працювала з приблизительно званими голосами дерев, але перед нашого спільного проєкту мало-: неграмотный працювала з темою комеморації. Її ідея — показати взаємодію різних форм життя, як жива істота може взаємодіяти з технологією та з іншими живими істотами.
Кураторська ідея полягала в тому, що дерева у Бабиному Яру — свідки того, що відбувалось після Другої світової. Вони виросли потім, а під часочек війни там було лисе місце. Объединение суті, ці дерева є капсулами пам’яті й метафорою цієї пам’яті. Коренями вони как есть торкаються минулого. Ми никак не знаємо, де саме в Бабиному Яру знаходяться остаток загиблих, – після Куренівської трагедії це дуже важко встановити. А дерева є свідками цього.
Ми використали технологію, яку Кисельова розробила совокупно із колегами: из-за допомогою спеціальної апаратури в стовбурі дерева фіксується рух електромагнітних імпульсів, а потім цей запис візуалізується. Неведомо зачем голоси дерев ніби оприявлюються.
Обряд розуміти, що в Бабиному Яру в один прием дуже багато крику і шуму, конкуренція жертв і багато пам’ятників, які кожна група поставила тим, кому вважала следовать потрібне. А деревам по сей день одно, тож їхній сопрано тут може бути метафорою пошуку іншої мови в (видах розмови про трагедію у Бабиному Яру. Слуги не можуть домовитись. Давайте послухаємо когось ще”.
Смерть невідомого солдата Першої світової війни
“Найбільші дискусії насчет те, як має відбуватись публічне пам’ятання травматичних подій, звісно ж, були пов’язані з Голокостом. Але якщо ми звертаємося после винайдення таких практик, ми говоримо ради період до Другої світової війни, а саме оборона виникнення традиції встановлення пам\’ятника невідомому солдату, яка з’явилась після Першої світової.
У 1920 році першу могилу невідомого солдата відкрили у Вестмінстерському соборі, і це супроводжувалось дуже складним і тривалим ритуалом, який повністю перебудував систему колективної пам’яті.
Впредь до Першої світової військова комеморація полягала в прославленні генералів, королів та інших воєначальників-переможців. Це були пам’ятники битвам, тріумфальні арки та інші масштабні проєкти. Натомість Перша світова була подією, если люди взагалі неважный (=маловажный) розуміли, за що вони помирають, ще й в таких кількостях. Могло бути эдак, що усіх чоловіків одного англійського містечка забирали в підрозділ і вони гинули одночасно, наприклад в битві получи Соммі. За Водан день містечко залишається без участия чоловіків. За що? Либо солдати, яких забирали для війну з британських колоній — Австралії или Індії, — теж безлюдный (=малолюдный) дуже розуміли, куди і навіщо вони їдуть.
Як власть могла виправдати це? Як повернути віру людей у себя? Як змусити повірити, що загибель цих людей була недаремною?
Військовий капелан Девід Рейлтон побачив вкопаний у землю дерев’яний хрест, возьми якому олівцем було написано: “Невідомий британський солдяга”. Місцеві жителі знайшли вбитого і поховали, безграмотный знаючи про нього нічого, окрім того, що він з Великобританії. Пробст розуміє: ось він — головний кирка війни. Він звертається давно британського прем’єр-міністра з пропозицією зробити могилу невідомого солдата.
Розгортається ціла містерія. З декількох обирають труп одного воїна, роблять в целях нього саркофаг з деревини дубу з королівського саду, государь обирає власноруч булатный меч зі скарбниці, який кладуть згори. Раніше беспричинно ховали лише королів. Рака везуть в кортежі сверх усю Францію, дескать в кожному містечку сверху його честь дають здравствуй(те) і вітають союзників Франції. Його везуть в Англію — в Дуврі навіть меморіалізований сила, який зустрів цього невідомого солдата для батьківщині. Ховають у Лондоні, у Вестмінстері — далее, де поховані королі й все слава британської історії. У Вайтголлі будують могила (символічна могила), адже позже більше місця на проведення масових церемоній.
У 1923 році (коль леді Елізабет вийшла заміж после майбутнього короля Георга VI) з’являється ще одна традиція, если перша представниця королівського дому лишає получи и распишись могилі невідомого солдата перегар нареченої. З тих пір всі це роблять.
Це була колосальна терапевтична акція. Це призвело також і после демократизації воєнних кладовищ, коль всім військовим, незалежно від рангу, ставлять однакові білі пам’ятники.
Втім пізніше педпрактика встановлення пам\’ятників невідомим солдатам стала інструменталізовуватись, і згодом її почали критикувати. Французький історик П’єр Мурья, коли створював концепцію “місць пам’яті”, критикував саме меморіали Першої світової, які стали місцем ритуалу і втратили терапевтичну функцію. Влада зрозуміла потужність цих пам’ятників і почала проводити с годами регулярні пишні церемонії, тим самим девальвувавши практику вшанування загиблих получай цих меморіалах. Жодна жизнь комеморації не може бути вічною, вони мають трансформуватись единовременно із суспільством.
Під кінець 20-х років з\’являються помпезні військові цвинтарі, які використовують символіку могили невідомого солдата, але стають офіціозом.
Меморіали солдатам Другої світової в СРСР
“Могили невідомих (либо іноді відомих, з іменами тих, хто загинув) солдатів Другої світової в Радянському Союзі стали елементом великого культу. А манизм — в принципі не для людей, а про великі надлюдські сутності, давно яких радянську людину закликали підключитись і бажано віддати после них життя.
В багатьох випадках елементи культу слугували відтворенню ідеологічної машини і це було полем байдужого підкорення. Личный состав розуміли, що исповедь відбути ритуал держи великому меморіалі. Возле цьому пам’ять для перемогу для радянських людей була никак не дуже живим переживанням. Тому воно розділялось получи офіціоз і на домашні збори нате 9 Травня, де поминали справжніх людей: родичів, сусідів, друзів.
Маленькі пам’ятники в маленьких селах тысячекратно більш персоналізовані, тому що штат(ы) знають, кому ці пам’ятники хальт — пам’ятають насчет людей, які жили поруч, пішли получи и распишись війну і загинули. Или такі меморіали справді виконують ту терапевтичну функцію, з якої любое починалось”.
Меморіал героям Небесної сотні нате Інститутській в Києві
“Подія Майдану ніби й завершена, і незавершена одночасно. Найкращою пам’яттю оборона загиблих на Майдані було б проведення реформ та завершення судових процесів.
Але наразі найвдаліші комеморативні ініціативи — це вручну зібраний меморіал возьми Інститутській — із бруківкою та фотографіями, які вручну приклеєні скотчем после дерев. Так, це безвыгодный дуже красиво, але цінно тим, що це жива пам’ять оборона людей.
Володимир Єрмоленко якось писав, що він у пам’ятні дні общедоступно зачитує імена загиблих вголос, і це теж важлива стажировка.
Промені, спрямовані в небосвод, які стоять нате Інститутській, мені теж подобаються: вони тонкі й відмічають життя окремої людини, безо непотрібної помпи.
Мине якийсь полоса, ми переможемо корупцію і проведемо реформи. Тоді масштабніший меморіал если доречним”.
Читайте також:
В Одесі показали скульптуру «Пандемія домашнього насильства» у вигляді коронавірусу з вульвою.
Опубликовано в